Кизилова плантація манить до себе
Як тільки-но зійде зимовий сніг, гора з
кизиловою плантацією в с. Черна на
Виноградівщині вкривається золотим
сонячним цвітом цього чудо - дерева. Справді красиво і якось незвично бачити
так рано цвітіння цього природного дива, яке уже більше 600 років росте у
підніжжі місцевих гір і жителі цього
села так звикли до нього, що не уявляють
собі життя без цього екзотичного деревцяти .
А починалася посадка плантації тоді, коли
Європою гуляла чума і смерть косила майже
всіх, не жаліючи нікого. Саме тоді , щоб врятувати місцеве населення від
смертельної небезпеки , вчителю і духовному наставнику Королівського замку
Бенедикту Комятію прийшла ідея посадити кизилову плантацію і з плодів якого
виробляти цілющий еліксир проти страшної чуми. Володарі цього замку погодилися
на таку ідею і в 4 місцях свого володіння виділили землю для плантації. Це в с.
Черна , Тарна Маре (тепер Румунія), с. Рокосова і на схилах Чорної гори біля
Виноградова. Вчений – ентузіаст знав , що робить, бо за своє життя багато
подорожував і вивчав не лише гуманітарні науки , а й природні. Тож якою радістю
для нього була та мить, коли у підвалах Королівського замку вдалося виробляти і
розливати цінний бальзам у керамічну посуду і відправляти її не лише правителям
та знаті, а й усім , хто не хотів захворіти на цю недугу.
Потім з'ясується, що кизил ( дерен ) дуже
цінна продукція для медичних препаратів
і лікувань від багатьох недуг. Тож серед
місцевих жителів навколишніх сіл
і нині широко використовується для лікування не лише його плоди , а й
молоде листя та гілки. А найголовніше , що місцеві оборигени зуміли донести рецепти приготування цього
чудодійного бальзаму до наших днів. І на різноманітних місцевих фестивалях
рекламують його.
Ще у 1985 році при Виноградівській районній аптеці завідувач Могорита Павло
розробив проект по випуску цього
кизилового бальзаму. Було проведено
детальне хімічне та біологічне дослідження напитку, підготовлена документація
на його реалізацію. Та деякі радянські наукові установи позаздрили цьому
проектові і призупинили його втілення у життя , ба всі наукові розробки
тоді мали виходити із благословення
Москви та Києва. Пізніше, дану ідею підхопили деякі інститути
і молоді вчені на її основі захистили
наукові дисертації.
А місцеве населення , діставши відповідну
інформацію про чудо – властивості дерену
, почало його самостійно розмножувати і садити на своїй обійстях. Що тільки не
виготовляють із його плодів: повидло,джеми, компоти, вино, горілку, бальзам.
Його навіть сушать. А в період посту варять дуже корисний для організму вар .
Він допомагає очистити організм від шлаків та нечистот, що накопичилися в
кишечнику.
Кизил став брендом села Черна . Але, чомусь,вчені із нашого обласного університету
не проявляють зацікавлення до плантації . Таку позицію зайняли і
природоохоронні установи області , які не бачать тут проблем . А їх є. З кожним
роком зменшується площа плантації.
Виноградівський лісомисливський
комбінат, на землях якого росте це деревце, теж займає пасивну позицію.
Їх цікавлять лише лісові рубки . Можете уявити собі, що на такій плантації
немає вивіски, або інформаційного стенду, не кажучи вже про благоустроєну зону
відпочинку, щоб любителі природи мали можливість відпочити. А природа тут
неабияка – первозданна Богом . І за висновками проф.. Комендаря В.В. тут росте
більше 15 рослин, які занесені до Червоної
книги.
Не дуже пропагують цю плантацію і туристичні
організації. А для туристів тут є , що показати.
-
Особливо корисний
бджолиний пилок із кизилу, - каже Чонка
М.І. – сільський голова і великий любитель бджолиної пасіки, - цей пилок може надати нових сил для
організму людини і , навіть, припинити процес старіння його .
-
А які корисні
плоди цього чудо – дерева. За дослідженням
вчених із Болонського університету, вони являють ся такою природною біодобавкою, яка покращує роботу травної
системи і рівних собі не має. Тож природа Закарпаття – унікальна і неповторна.
І про її таємниці та багатства ще не все відомо людству. Тож не пропустіть
можливості одержати емоційну
наснагу від цвітіння кизилу , який
золотим кольором пробуджує усе живе на землі.
-
В.В.Івашко, с, Черна
Природні
багатства району – на благо всіх його жителів
Золото завжди манило до себе не лише багатих
людей , а й простих . Угочанський
комітат , а тепер Виноградівський район,був одним із 4 комітатів нашого краю ,
що мав досить великі родовища цього благородного
металу - золота. Малокопанське городище стало основним центр золото плавлення не лише Притисянщини, а й усього Закарпраття у
минулих далеких століттях. Свідченням цього є те, що нещодавно вченими - археологами було тут відкопано аж 760 гр. золота і науковці доказали, що саме в цьому
городищі був у свій час най потужний осередок плавлення цього благородного
металу. Саме через цей центр відбувалися війни, які вели між собою правителі та
власники притисянських територій. Пізніше вершина в с. Королева стала місцем ,
де зберігалися коштовності – золото та річкові перли.
Як римські легіони відійшли із цієї
території, то почалася справжня гонитва за родовищами благородних металів. Хто
тільки не хотів заволодіти цим промислом. Та справжній спокій у цьому питанні
настав тільки тоді, коли угорці захопили цю територію, а з цим і знищено було вщент
центр золото плавлення в Угочі. На місці
Королівського городовища нові правителі побудували кам'яну фортецю – замок , і
цим самим встановили монополію на цю територію.
Звичайно, зруйнувати такий привабливий і прибутковий промисел
повністю в ті часи не змогли, бо деякі майстри цієї справи почали займатися ним
і далі, але уже підпільно. А контролювати це
у державних вельмож уже не було можливостей. Тож із великого золотоплавильного центру у Копані утворилося
декілька малих , І їхня діяльність була перенесена у гори, до самих родовищ. У наших читачів можуть
виникнути питання: а де ті родовища зараз? Та все по - порядку.
У минулому територія Угочанського комітату
була значно більшою, ніж вона є тепер. У свій час від цього комітату забрали аж 5 сіл і віддали
румунам. Це зробила чеська влада , не спитавши навіть думки місцевих громад. А
потім – радянська влада так само віддала
деякі наші територіальні громади Хустському ти Іршавському районам , а
село Вагаш - Румунії. А причиною такого розподілу стали золотоносні території.
Чи це робилися навмисно, чи , може, з тих міркувань, щоб не нищити природу
цього регіону, бо вона тут була унікальна.
У результаті таких розділень територій
комітату, золотодобувні місця опинилися
у різних адміністративних центрах. Декому може здаватися, що тоді цим питанням не дуже приймалися
.А може, це було зроблено для того ,
щоб уникнути публічності і загнати цей промисел у ще більшу таємничість. Із
п’яти таких центрів лише той , що знаходився на території Румунії , почали
публічно використовувати. Це у селах
Тарна Маре і Турц .Там було офіційно
відкрито державні копальні , які
проіснували до кінця 20 ст. і потім
припинили своє існування через економічну кризу , якою була охоплена вся промисловість
Румунії. А у нас цим питанням інтенсивно
займалися лише в радянський період. На
південно - східних територіях Виноградівського району почали проводитися
інтенсивні геологічні пошукові роботи ,
які тривали більше 30 років. Та самі результати
цих експедицій були оповиті
таємницею, і на них наклали гриф таємності. Єдине , що було доведено до
відома населення , що у цьому регіоні
виявлено великі поклади лігнітового вугілля, бентоніту, охри , андезиту, газу,
коштовних мінералів , мінеральну воду,
підземні запаси питної кремнієвої води . На територіях деяких родовищ радянська
влада заснувала державні підприємства: Затисянське шахтоуправління,
Горбківський хімзавод, декілька кар’єрів. А про результати пошуку благородних металів так і не
повідомили. Проте, робітникам, які
працювали на бурових установках, все - таки стало відомо про існування золотоносних пластів цього мінералу.
Але чому не вдалося відкрити і запустити його видобуток – залишається
таємницею.
Тільки в Хустському районі було побудовано
підприємство по видобутку ртуті, яке проіснувало не так довго і його
робота через 15 років була припинена.
На Виноградівщині так само припинили
роботу Горбківського заводу, де
випускали бентонітовий порошок , а при роздержавленні перетворили його у ВАТ « Затисянський хімзавод».
Заволодівши акціями цього підприємства,
нові власники довели його до повного розорення
і втекли у невідомому напрямку,
залишивши підприємство не відомо на кого. На території цього підприємства також є великі поклади дерев'яного вугілля ,
видобуток якого можна проводити відкритим способом. У деяких місцях залежні
лігніту залягають на глубині 50 -80
см. І якби розпочати його
видобуток, то вся Затисянщина обігрівалася
б цим енергоносієм. Подорожчання газу та електрики змушує жителів усіх сіл переходити на
опалення своїх господарств дровами . А це велике навантаження на наші ліси.
Якщо не вжити якихось альтернативних заходів , то ліси будуть знищені. Це
приведе до екологічної катастрофи. Мертвим капіталом лежать запаси андезиту на
Чернянському та Багатирському родовищах. А це приблизно 400 мільйонів тон. У
недалекому минулому європейська фірма «Штрабак» хотіла освоїти видобуток
андезиту на цих родовищах. Так стільки
шуму і галасу наробили деякі «природо захисники»
, що фірма відмовилася від задуманого .
В кінцевому рахунку програли сільські громади. Але ніхто і пальцем не
поворухнув тоді, коли забирали андезити-
базальти в районі кар’єру Коцкобаня, на
території Затисянського лісництва. Навіть мовчали ті, хто повинен був охороняти
природні багатства . Ось і виходить у нас завжди так, як не має бути. Веряцьким
кар’єром заволоділи київські підприємці. А впливати на їх роботу органи
місцевого самоуправління абсолютно не можуть. Та основне багатство нашого
району – полімерні руди та природні копалини – залишаються не використаним. А
шкода, бо це би теж дало непогані
надходження до бюджету територіальних громад. Ще у 17 столітті власники замку
Канків старалися отримати ліцензію на розробку
і видобуток благородного металу у нашому регіоні, та з цього часу
так і не було налагоджено його законне
виробництво. Минуло більше 300 років відтоді та старання узаконити цей вид
виробництва , залишається не здійсненим. А це дуже шкода , ба природні
багатства району цивілізовано не
використовуються на благо всіх його жителів.
В .В. Івашко с. Черна
Про
деякі традиційні методи лікування у волоських селах
Літом, після Іванового дня ще протягом
певного часу місцевим волохам дозволялося
збирати лікарські рослини. Особливо зверніть увагу на те, чи заготовили ви собі
м’яти перцевої, якої у наших лісових галявинах є досить багато. Росте в
основному на болотяних місцях та вздовж
лісових річок. В основному збирають у період цвітіння, бо саме в цей час у
листках та квітках накопичується найбільше ментолу – пахучої речовини, яка
приносить полегшення не лише при фізичних недугах, а й при духовному занепаді.
Тож не дивно є те, що на Верховині і
нині на великі релігійні свята в
житлових будинках засипають листям м’яти та різними квіточками. А
дбайливі господині додавали його до варів та напитків. І навіть кидали як
приправи у перші та другі страви.
Закручуючи сільські кукурудзяні голубці, на дно каструлі стелили листя
м’яти, чебрецю, а зверху викладали їх і обов’язково всередину ставили кусок
копченого сала. Тож після споживання такої ситної і корисної їжі у людини
з'являлися додаткові сили та енергія.
При
приготуванні національної страви дзями , ці приправи є невід'ємною складовою
частиною меню. Колись ця їжа була дуже
поширена по всіх селах нашого краю. Готувалася вона таким чином: молоде м'ясо з
баранів заливали молочною сироваткою і
варили. Туди додавали корінь петрушки, моркви, цибулі, часнику, перцю, солі. А
під кінець готовності – сметану, кисле й солодке молоко, пахучу кукурудзяну
муку, насіння окропу та м’яти. І подавали цю страву під кінець гостини, і цим
допомагали шлунку перетравлювати спожите, а основне – рятуватися від наслідків
гулянь на другий день.
Дзяму пили на гуляннях,
Подавали у кінці,
Від
гуляння, щоб не видно,
Сліду ранком на лиці.
Дану
страву уміло готують і нині у селах
Черна, Хижа, Новоселиця Виноградівського району. Поки не подали її - ніхто з гостини не йшов, а як подали – тож і
додому час. Після такого буйного застілля ранком просипаєшся без будь – яких
проявів перевантажень. Пили в основному алкогольні напитки власного
виробництва: вино, самогон, який готували із слив, груш, яблук, винограду.
Першу
пів літру самогону відбирали і не вживали всередину, бо це отрута, так говорили
наші селяни. Хоч у хімічних питаннях не дуже розбиралися та зате знали , що
можна споживати. Переганяли самогон два рази і доводили його до 50 градусів
міцності. Зберігали такий напій більше року у дубових бочках, і лише після
цього – можна було споживати. За цей період декілька разів зціджували напій та
настоювали його на різних корінцях, насінні, листі. Найкраще таку горілочку
настоювати на калагані, якого у наших краях досить багато. Від нього самогон
набирався яскраво – червоного кольору, та приємним присмаком. А основне – такий
напій ставав лікувальним, який знешкоджує запальні процеси шлунку і усуває
біль, якщо споживати розумно, збуджує сили в чоловіків. Бо і нині це коріння
правдиво називають подекуди козацьким
женьшенем.
Декілька
слів хочеться нагадати про шипшину. Цей
кущ є неперевершеним магазином природніх вітамінів, без яких наше життя не
можна уявити. У шипшини корисно все: молоді листочки, квіти, гілки, шкіра,
коріння, плоди. Найпопулярнішим серед жителів сіл є використання плодів. Як
вони дозріють, то їх збирають і сушать, а потім використовують для приготування
напоїв, варів та чаїв. Корисно ранком свої кофеварки заправляти не кофе, а
молотою шипшиною. І така чашка вітамінного напою буде корисна всім. А якщо не
можете без кофе, то використовуйте замість нього молоті дубові жолуді. Тоді
проблем із шлунком у вас ніколи не буде.
Для діабетиків рекомендував би заготовити
плоди афину, і зберігати їх у морозильній камері, або запастися кущиками цієї
рослини і висушити їх в тіні. Використовуючи
їх для приготування напоїв та страв, це буде значно знижувати рівень
цукру у крові. Корисними є квіти
топінамбуру, полину звичайного та листя кизилу при цій недузі. Та основне – не
їсти жареного і смаженого, а тільки – варене. Для цього в наших селах були
спеціальні печі, де можна було і пекти, і сушити, а при простуді – вигрітися і
вилежатися на теплій грубці і недугу побороти без хімічних препаратів. Тож
нині, коли ціни на медичні ліки стають недоступні переважній більшості людей,
сільські методи лікування слід згадати та використовувати, порадившись із своїм
лікарем, бо у селах мають великий досвід у цих питаннях, який не втратить свого
значення ніколи.
В. Івашко . с.
Черна
В. Горват Сату - Маре
Таємниця
водних багатств річки Ботар
Природа нашого району різноманітна і цікава. Особливий
інтерес для нас викликають водойми та їх живі
істоти, що тут мешкають. Адже через район протікають три водні артерії: Тиса,
Боржава, Ботар, у водах яких водиться чимало різноманітної риби та інших організмів,
які колись служили людині. Саме гармонійне співвідношення людини і природи
приносило хороші наслідки, давало позитивний результат для навколишнього
середовища району, а в деяких справах і великі прибутки тим, хто жив на берегах
цих водойм. Всі природні водні багатства нашого району ще не вивчені до кінця,
а їх потенційні можливості – не вичерпні для сучасності. Дуже шкода, що ця
проблема залишається поза увагою суспільства, хоч і існує у нас різноманітна
кількість структур, які ніби займаються цими питаннями, але їх діяльність ще
далека від життя та природних
можливостей водних багатств.
Відомо,
що у минулому наші пращури дуже раціонально використовували водні об'єкти для
своїх потреб. Сьогодні хотів би розповісти проте, як жителі прибережних сіл річки Ботар колись використовували
двустолкові молюсток для вирощування річкових перл.
Ботар
– третя по величині річка району і одна із найчистіших, що бере початок у горах
сіл Новоселиці та Черни і протікає через усі південні села району і біля
Петрова впадає у Тису. Саме у її водах із незапам’ятних часів, водилося багато
двустолкових молюстків – прісноводних перлових скайок, які є важливою складовою
водних угрупувань організмів. Відомо, що ці організми вживали у їжу. А в нашому
районі – ні, бо річка часто ставала мутною і в тканинах та черепашці молюсків
накопичувалися нечистоти, пісок. Зате користі від цих істот для водойм дуже
велика. Пропускаючи через свою мантійну порожнину воду, устриці очищають
водойми. За 24 години молюска пропускає через себе 120 літрів води і очищає її,
а для їжі споживає плактони що водяться у водоймах.
Деякі
жителі прибережних сіл Ботара уміли професійно вирощувати перли, використовуючи
для цього прісноводні скайки. Вирощені перли мали правильну круглу форму і дуже
привабливе забарвлення: біле, червонувате, чорне, жовте. Ці коштовності
користувалися неабиякою популярністю у ювелірних прикрасах. Основний спосіб
вирощування перл полягав у тому, що в певний період року необхідно було
привідкрити стулки черепашки і в живу тканину вставити невеличку тверду основу,
яка в процесі життя істоти обростала цінним перламутром, і до зрівала в тілові
пртягом кількох років, якщо ця «операція» вдало проведена. Привитих молюсків
відпускали у водойми і на поверхні панцера наносили відповідні позначки. Через
три-чотири роки цінна ювелірна прикраса готова була. І, звичайно ціна її сягала
досить великих сум. Таке виробництво в сучасних умовах прагне мати будь-хто із
заможних людей. Але для його відродження потрібні великі грошові вкладення. А
основне – відновити природно існуючу фавну річки Ботар та її водних артерій.
Знайти подібні молюски в річці Ботар сьогодні досить важкувато, але їх невеликі
колонії зустрічаються у низовинних містях, де токсична різноманітність не
охопила водойми.
За переказами у короні угорського,
австрійського монахів були перли, вирощені в Угочі, краса яких дуже
приваблювала знать району з давніх давен. Річка Ботар та її розливи підходили для
цього промислу ідеально. Чиста джерельна вода та її хімічний склад, помірно –
континентальний клімат і сприятливі обставини в політичному плані – все це
давало на певний час господарям мати великі прибутки і авторитет у тогочасному
суспільстві. Звичайно, що таке «виробництво» не проходило без заздрощів та
всіляких інтриг. Щоб цього уникати, даний промисел дуже приховувався від
публічності і був оповитий великою таємницею. А сам процес вирощування перл
- закодований. Правителі Королівського
замку, щоб приховати це від громадськості і уникнути податків, наймали для
цього іноземних спеціалістів, а вся документація велася на латинській мові,
німецькому діалекті та мові ідиш. В селі Черна на місцевому озері була
побудована спеціально водяна ферма для. У Сасові – серед поля і болота,
заснували Колонію, де прибулі Гали мали ідеальне місце для проживання і
безпеки. У темних і непрохідних лісах, у підніжжя гори Фрасин, що вище села Кіш
Тарна ( Хижа) ,розмістили поселення, куди відправляли хворих і немічних
робітників, що займалися цим промислом, бо всі вони там у страшних муках і під
охороною доживали свій вік. На сьогодні
тут збереглися лише охоронні яри і назва урочища – Бараки. Ось чому ще і нині
найвища гора в районі Фрасин асоціюється із чимось страшним і надприродним. А
сліди підпільних шахт за цінним металом збереглися на румунській стороні. А
річка, що протікає через Хижу і до сьогодні має назву Голд, що від німецького –
золото.
Непоправимої
шкоди водним артеріям нашого району завдала Ботарська осушна система, яку було
побудовано за роки радянської влади. У результаті чого було зруйновано
тисячолітній водний баланс і велика кількість прісноводних перлових скайок, що
водилися тут, загинули. Хто тоді думав про користь цих водних істот, коли
планувалося « підкорити природу», а вийшло – навпаки.
Та
сьогодні хвилює найбільше те, що володарі та правителі Королівського замку так
засекретили цю справу, що ще дуже мало оприлюднено
письмових джерел щодо цього промислу. Розгромлені і пограбовані турками об’єкти
цього заняття у XVІІІ ст. уже ніхто не брався відновити. У результаті
нападу прибережні жителі сіл були майже всі вирізані, а новоприбулі поселенці
уже боялися братися за цю справу та й не володіли її таємницею. До кінця XIX ст..
зустрічалися поодинокі випадки занять цим промислом в селах, які тепер на
румунській стороні. Зміна суспільно – політичного устрою в краї змусила нащадків цих майстрів емігрувати до Ізраїлю та США, а значна частина
письмових архівів пропала, а ті матеріали, що лишилися, зберігаються у
приватних руках.
Таємниці водних багатств річки Ботар хоч і
приховано в історичному часі та сьогодні є можливість нагадати жителям району
про існування великих багатств у водоймах нашого району, бо з усього, що існує навколо нас,
людина може мати користь.
Чернянський сільський голова В.В.Івашко
Транскордонне співробтництво в дії
Село
Хижа , що знаходиться на державному кордон ,підтримує найтісніші контакти з
сусіднім румунським селом Тарна - Маре. В рамках
транскордонного співробітництва підписано договір про співпрацю між двома громадами і в результат
такої співпраці видно уже сьогодні. Колектив художньої самодіяльності села Хижа
уже декілька разів було запрошено на фестивалі до Румунії, де він виступав із
найрізноманітнішою фольклорною програмою. На будь-яких масових заходах у Хижі делегація із Тарни –Маре є дуже бажаною.
А нещодавно голова дружнього села п.
Моніка Собіус привезла подарунок для місцевої
прикордонної застави - кольоровий сучасний
телевізор. Вручення такого несподіваного сюрпризу стало можливим завдяки
дружнім відносинам , що склалися між громадами , - каже сільський голова Іван
Гайдук. У планах нашої діяльності
передбачено відновлення роботи пропускного пункту «Хижа – Тарна - Маре» на державному кордоні, що дало б істотні
покращення в розв’язанні назрілих проблем, бо програма добросусідства
надає нам великі можливості в цьому питанні.
Хижанська місцева громада спільно із сталим
управлінням природних ресурсів в межиріччі Тиса – Тур вдалося нещодавно
завершити реалізацію пілотного проекту «будівництво водопадів на річці Холт для
припинення берегової ерозії в с.Хижа». У результаті чого було побудовано
берегове укріплення протяжністю 36п.м. та два перепади води. А основне – жителі
села, що проживають у цій місцевості, одержали можливість вільно їздити
дорогою, яка була зруйнована паводковими водами.
У рамках проектів європейських грантів
голови двох партнерських громад прагнуть продовжити співпрацю: планують
побудувати місток на річці Холт, щоб жителям вулиці Чапаєва в с.Хижа зручно
було добиратися до своїх будинків і забезпечити можливості надання термінової
допомоги населенню цього регіону бо в
цьому плані румунські партнери мають необхідні засоби та можливості. Але на
перешкоді – перепони на державному кордоні, які необхідно усунути. То ж
керівники органів місцевого самоврядування та місцева влада хочуть взятися за
це. Але чи вийде щось у них із задуманого покаже час. Пропускний пункт «Хижа –
Тарна - Маре» продовжує бути закритим і дорога до Європи заростає чагарниками.
В.Івашко с.Черна
Еміграційні настрої в нашому соціумі
Пий Іван – чай і добре ся май
Серед
різноманітного природнього багатства
Закарпаття Іван – чай або кіпрей займає дуже почесне місце в тому плані, що це
є унікальна лікарська рослина , яка повинна служити людям у всій своїй
властивості, які надані їй Богом. Не дивлячись на те, що рослина може приносити
користь кожному жителю нашого краю, про неї чомусь забули. І замість своїх
природніх дарів споживаємо чуже, інколи і не дуже корисне. Спробуйте, будь –
ласка, де – не будь у районному або обласному центрі випити нашого рослинного
чаю. Цього не буде. Бо так звані кафе та ресторани, які пропонують напитки, такого не мають і не
практикують мати. Легше купити пачку
будь – якого чаю або кофе і приготувати його для продажу, ніж
користуватися власним природним багатством. Така наша масова культура, яка
роками нав’язувалася громадянам . І у їх свідомості закарбувалося таке, що у
сусіда усе найкраще. Більшість народу купує розрекламовані продукти харчування,
не вникаючи у якісну складову. А основне
- забуваємо про закони істини.
Природа
так сформувала людину, що дала їй усе, що потрібно для існування, де вона
проживає. І саме навколишнє природнє
середовище позитивно впливає на стан нашого здоров'я.
Перш
ніж боротися із недугами, які нападали на наших предків, вони уважно розглядали
рослини, які були на подвір'ї та городі, а потім приступали до лікування. На
Закарпатті є всі природні багатства та рослинний світ, які повинні служити
людині у боротьбі з недугами та в щоденному харчуванню. А Іван – чай є однією з
рослин, якою повинна гордитися Срібна
земля.
Був
час, коли наші предки використовували цю рослину як харчовий продукт.
Заготовляли корінці з неї, промивали їх і підсушували, а потім – варили і
підсмажували. Готові до вживання нарізали кругами та всипали до підбиванки.
Необхідно відмітити, що така їжа дуже корисна для тих, хто хворіє на різні
недуги печінки, або хоче підкріпити свій організм після ослаблення.
Корисним
є напій на основі жентиці та коріння кіпрею ( жентиця – молочна сиворотка). У
гарячу жентицю насипають подрібнене коріння і настоюють 8 – 10 годин, а потім п'ють натщесерце по одному стакану
два рази на день. Напій полегшує стан
хворих на геморой та очищає
сосуди від шкідливого холестерину. Для омолодження шкіри та запобігання її від
старіння наші бабусі збирали молоду сметану і в дерев'яній ступі розтирали
листя Іван – чаю і змішували його із нею, а потім – даною рідиною змащували обличчя. Через 20 хвилин змивали це
джерельною водою, а потім на мокре лице наносили березовий попіл, який тримали
до 30 хвилин на обличчі і - змивали. Така
процедура протягом тривалого часу бадьорила стан шкіри і розгладжувала морщини
і омолоджувала лице.
Усім
відомо, що в фольклорі і сьогодні побутують перекази і легенди про те, що
володарки Закарпатських замків дозволяли собі таку розкіш – купатися у молоці.
Дана історія має і правдиву основу, бо верховинські дівчата і нині на Іван –
день збирають квіти кіпрею і у молоці варять їх, а потім пригощають хлопців і
цим зачаровують їх до себе.
Збирати
і сушити квіти цієї рослини було дуже поширено по всій Верховині. Висушені
квіти перетирали в порошок і ним присипали хліб, намазаний свинним жиром . Таким чином збуджували приспані потяги до
жінок у чоловіків, а також лікували простату у них. Особливо любили ці квіти вівчарі, вони кидали їх у кип’ячене
молоко і від цього діставали велику силу, при доланні щоденно крутих схил, і не
мати безсилля при цьому.
А
про насіння цієї рослини мало хто знає, що його необхідно вживати тим, у кого
слабіє пам'ять, або переніс інсульт, інфаркт. Зібране насіння товчуть у ступі, а
потім видавлюють з нього олію. Практикували заливати потовчене насіння
соняшниковою олією , або перетирали його
із ядрами волоських та лісових горіхів. Така суміш корисна і чоловікам, і
жінкам, а особливо тим, хто хоче бути у відповідній формі і народжувати
здорових дітей. Тож, вирушаючи на природу, знайдіть місце, де росте кіпрей
вузьколистий і заготовте собі на особисту потребу цього чудо – лікаря. Однією
рукою придержіть верхушку рослини, а другою потягніть по стеблові вниз і
відірвані листочки та цвіт складайте у сумку, а вдома висушіть у тіні і будете
мати рослину, чаї з якої підсилять ваші фізичні та духовні сили. А щоб вийшов
ароматний продукт - підв’ялі листочки
скрутіть у долонях і накрийте їх мокрою домотканою тканиною на 6 – 8 годин і
лише після цього такі листочки можна сушити в печі або в духовці. Хворим на
сердечні недуги рекомендують пити чай із медом, доливаючи трохи молока.
Молодим у першу шлюбну ніч подавали вино, настояне на квітках Іван – чаю і готували
м'ясо з голубів, у яке підсипали коріння цієї рослини. Прикладів використання
цієї рослини як харчової добавки на
Закарпатті є дуже багато. Все це говорить лиш про те, що наші пращури
накопичили величезний потенціал, який
сучасному молодому поколінню піде лише на користь. Та найважливіше про
що хочеться наголосити, що описана рослина дуже практична для приготування чаю,
який нічим не уступається від знаменитих сортів, хіба – що тим, що у ньому
немає кофеїну. Зате є дуже багато корисних вітамінів та інших елементів, які
відіграють важливу роль у координації життєвих сил людини. Такі чаї необхідно
пити в період постів, ранком і ввечері, або в дієтичні дні.
Та
розповідь про цю рослину була б незавершена, якщо не згадати такий факт, що
наші пращури ніколи не споживали кофе та чай, а користувалися своїм, що Бог дав
і жили в гармонії з природою.
Не дивлячись на страшні небезпеки, які їх
підстерігали на життєвому шляху, вони зуміли зберегти себе і донести свій етнос
до сучасності. Тож сьогодні , коли проходить відродження національного духу,
мовчати про природні чари і багатства наших Карпат було би великим гріхом. Тож
мусимо розкривати правду про неперевершене природнє багатство Срібної Землі,
щоб щоденна їжа і напої приносили
користь, і лікували наших людей.
В.Івашко с. Черна.
Л.Горват Сату - Маре
Про деякі традиційні методи лікування у волоських
селах
Літом, після Іванового дня ще протягом
певного часу місцевим волохам дозволялося
збирати лікарські рослини. Особливо зверніть увагу на те, чи заготовили ви собі
м’яти перцевої, якої у наших лісових галявинах є досить багато. Росте в
основному на болотяних місцях та вздовж
лісових річок. В основному збирають у період цвітіння, бо саме в цей час у
листках та квітках накопичується найбільше ментолу – пахучої речовини, яка
приносить полегшення не лише при фізичних недугах, а й при духовному занепаді.
Тож не дивно є те, що на Верховині і
нині на великі релігійні свята в
житлових будинках засипають листям м’яти та різними квіточками. А
дбайливі господині додавали його до варів та напитків. І навіть кидали як
приправи у перші та другі страви.
Закручуючи сільські кукурудзяні голубці, на дно каструлі стелили листя
м’яти, чебрецю, а зверху викладали їх і обов’язково всередину ставили кусок
копченого сала. Тож після споживання такої ситної і корисної їжі у людини
з'являлися додаткові сили та енергія.
При
приготуванні національної страви дзями , ці приправи є невід'ємною складовою
частиною меню. Колись ця їжа була дуже
поширена по всіх селах нашого краю. Готувалася вона таким чином: молоде м'ясо з
баранів заливали молочною сироваткою і
варили. Туди додавали корінь петрушки, моркви, цибулі, часнику, перцю, солі. А
під кінець готовності – сметану, кисле й солодке молоко, пахучу кукурудзяну
муку, насіння окропу та м’яти. І подавали цю страву під кінець гостини, і цим
допомагали шлунку перетравлювати спожите, а основне – рятуватися від наслідків
гулянь на другий день.
Дзяму пили на гуляннях,
Подавали у кінці,
Від
гуляння, щоб не видно,
Сліду ранком на лиці.
Дану
страву уміло готують і нині у селах
Черна, Хижа, Новоселиця Виноградівського району. Поки не подали її - ніхто з гостини не йшов, а як подали – тож і
додому час. Після такого буйного застілля ранком просипаєшся без будь – яких
проявів перевантажень. Пили в основному алкогольні напитки власного
виробництва: вино, самогон, який готували із слив, груш, яблук, винограду.
Першу
пів літру самогону відбирали і не вживали всередину, бо це отрута, так говорили
наші селяни. Хоч у хімічних питаннях не дуже розбиралися та зате знали , що
можна споживати. Переганяли самогон два рази і доводили його до 50 градусів
міцності. Зберігали такий напій більше року у дубових бочках, і лише після
цього – можна було споживати. За цей період декілька разів зціджували напій та
настоювали його на різних корінцях, насінні, листі. Найкраще таку горілочку
настоювати на калагані, якого у наших краях досить багато. Від нього самогон
набирався яскраво – червоного кольору, та приємним присмаком. А основне – такий
напій ставав лікувальним, який знешкоджує запальні процеси шлунку і усуває
біль, якщо споживати розумно, збуджує сили в чоловіків. Бо і нині це коріння
правдиво називають подекуди козацьким
женьшенем.
Декілька
слів хочеться нагадати про шипшину. Цей
кущ є неперевершеним магазином природніх вітамінів, без яких наше життя не
можна уявити. У шипшини корисно все: молоді листочки, квіти, гілки, шкіра,
коріння, плоди. Найпопулярнішим серед жителів сіл є використання плодів. Як
вони дозріють, то їх збирають і сушать, а потім використовують для приготування
напоїв, варів та чаїв. Корисно ранком свої кофеварки заправляти не кофе, а
молотою шипшиною. І така чашка вітамінного напою буде корисна всім. А якщо не
можете без кофе, то використовуйте замість нього молоті дубові жолуді. Тоді
проблем із шлунком у вас ніколи не буде.
Для діабетиків рекомендував би заготовити
плоди афину, і зберігати їх у морозильній камері, або запастися кущиками цієї
рослини і висушити їх в тіні. Використовуючи
їх для приготування напоїв та страв, це буде значно знижувати рівень
цукру у крові. Корисними є квіти
топінамбуру, полину звичайного та листя кизилу при цій недузі. Та основне – не
їсти жареного і смаженого, а тільки – варене. Для цього в наших селах були
спеціальні печі, де можна було і пекти, і сушити, а при простуді – вигрітися і
вилежатися на теплій грубці і недугу побороти без хімічних препаратів. Тож
нині, коли ціни на медичні ліки стають недоступні переважній більшості людей,
сільські методи лікування слід згадати та використовувати, порадившись із своїм
лікарем, бо у селах мають великий досвід у цих питаннях, який не втратить свого
значення ніколи.
В. Івашко . с.
Черна
В. Горват Сату - Маре
Транскордонне співробітництво
«Такі заходи,- говорить сільський
голова с. Черна В. Івашко,- ми запланували для того , щоб підтримати голову
села Тарна – Маре, яка дуже прихильно ставиться до українсько – румунських
транскордонних проблем і обіцяє тісну співпрацю з українськими громадами.»
Результати голосування чекали у
неділю всі. Першим, хто дізнався про них на Україні був Хижанський голова
Гайдук Іван Іванович, бо представники української громади Румунії йому першому
повідомили про це з радістю. Моніка Собіус на виборах одержала 67 % підтримки
виборців свого села. « Такі заходи повинні зблизити жителів наших сіл, які в
1919 році були розділені між Румунією та Чехословаччиною» .- так говорить
хижанський голова.
А від себе додам, що українські
прикордонники були дуже пильні, коли побачили таке зібрання на кордоні. Акція
проходила спокійно і в рамках закону. Та більшу би пильність мали проявляти
українські органи влади про те, що роботу пропускного пункту Хижа на українсько
– румунському кордоні ніяк не відновлять.
Ірина Росоха
Зав.
Бібліотекою с.Черна
Бібліотека. Влада. Громада.
Сільська
бібліотека – це інформаційний центр кожного населеного пункту. Особливо
актуальними і потрібними вони стали у сучасний період, бо організовують навколо
своєї діяльності населення певного регіону. У книжковій організації створено
усі умови для того, щоб працювати над духовними потребами та користуватися
надбанням людства, яке викладено у найрізноманітніших книгах. А книга, як
відомо, є джерело знань, без цього не може існувати громада та її мешканці.
На території Чернянської сільської громади
діють аж дві бібліотеки: одна – сільська, друга – шкільна. Та кожна з них
успішно виконує свої завдання. Якщо шкільна бібліотека працює над тим, щоб
навчити учнів школи користуватися книгою та черпати звідти знання при вивчення
певних предметних тем, то сільська має більші завдання і можливості. Основне її
завдання – стати інформаційним центром
сільської громади, де би було цікаво всім: і дорослим, і малим жителям села. А для цього її
працівники повинні зібрати всі досягнення громади в інформаційний потенціал за
певний історичний період.
У
нашій бібліотеці – філії села працюють двоє талановитих жінок: завідуюча –
Росоха І.І. та бібліотека – Гончар М.В. Громаду села знають добре, бо
народилися і живуть тут постійно. А це є дуже позитивним у їх роботі, бо
інтереси кожної сім'ї їм відомі.
В
цілому життя громади проходить через систему роботи бібліотеки. Тому кожний
захід чи свято у селі не відбувається без участі культпрацівників. Тай не
дивним є те, що більшість масових заходів та сільських нарад, засідань
виконкому, сесії відбувається у приміщенні бібліотеки. У деяких громадян, хто
далекий від духовної та матеріальної культури свого народу прив’язалась хибна
думка, що бібліотеки на селах не потрібні. Такий тип мислення нав’язується деякими
керівниками підприємств, установ. На практиці життя громади показує іншу
потребу: без духовних та інформаційних центрів, якими є бібліотеки, село не
може існувати. Не була винятком у цьому питанні і наша громада. Тут теж
поширювалися такі ідеї та думки. Та працівники швидко впіймали громадські
настрої і почали змінювати систему роботи свого закладу, який би відповідав
потребам громади. Ще у 2010 році вони взяли участь у обласному конкурсі
сільських бібліотек, де зайняли друге місце, і були нагороджені комп’ютером. У
конкурсі Білла та Мелінди Гейтс стали теж переможцями і одержали у подарунок ще
два комп’ютери. Протягом короткого часу заклад було укомплектовано всією
необхідною сучасною технікою: ксероксом, сканером, цифровим фотоапаратом. В
урочистій обстановці було відкрито комп’ютерний інформаційний центр села. На
захід зібралися чи не всі жителі, хто проявляв інтерес до цього нововведення.
Велику
допомогу у цьому проекті надала і сільська рада, районна рада – голова Любімов
О.В., райдержадміністрація ( Якоб В.І), дирекція районної бібліотеки, відділ
культури і робота бібліотеки пішла по – новому. До неї потягнулися не лише
молоді жителі села а й старші люди. Таке нововведення в роботі сільської
бібліотеки не залишилося без уваги преси та телебачення. На всю Україну
громадянка Рейзнер О.П. у 73 роки розповідала, як через
скап зв’язується з рідними в Казахстані та Росії.
Для
молодих жителів села Інтернет – центр став тим місцем, де би можна і відпочити,
і поспілкуватися та добре провести час. Сьогодні послугами Інтернет – центру користується більше 500 чоловік, бо
наявність технічних засобів дозволяє постійно поновлювати інформаційну систему,
де зібрано документи органу місцевого самоврядування по соціальному захисту. Усі
рішення місцевої влади доступні для ознайомлення, бо їх копії зберігаються у
бібліотеці.
У
2013 році сільська рада завершила за кошти Європейського союзу та Програми
розвитку ООН в Україні проект громади « Реконструкція водогону із заміною
магістрального трубопроводу…». Щоб зібрати необхідну суму від кожного
дворогосподарства на цей проект, необхідно було провести велику роз’яснюючи
роботу . Від хати до хати працівники бібліотеки спільно з координаційним
комітетом проводили роз’яснюючи роботу серед населення. І проект успішно було
завершено. Бібліотека також виступала громадським аудитором за витрачанням
коштів. Основним результатом такої діяльності стало те, що громада зрозуміла:
стояти осторонь проблемних питань своєї території не можна. Лише спільними
зусиллями можна подолати будь – які проблеми у селі, а бібліотека тут –
порадник і організатор.
Хочу
відмітити, що в нашій бібліотеці наявні картотеки на всі цікаві книги, що мають
у власності жителі села та установи громади. Є навіть копії рукописних книг
Лабатія Петра та Чонка Михайла. Нині послугами бібліотеки користуються майже
всі жителі. Крім книжок працівники можуть виготовити вітального листа, буклету,
замовити по Інтернету будь – яку річ, допомогти розрахуватися за послуги на
електрику та на газ. Щоденно учні школи готують реферати та доповіді з різних
предметів та тем. Та найбільша заслуга працівників бібліотеки в тому, що їх
установа стала інформаційним центром всієї громади, та успішно працює над тим
щоб всі жителі користувалися матеріальними та духовними багатствами
територіальної громади.
В. Івашко – Чернянський сільський
голова.
Еміграційні настрої в нашому соціумі
Еміграційні
процеси в нашому краї останніми роками значно пожвавішали. З кожним роком все
більше молодих людей прагне залишити свою батьківщину і емігрувати в інші
держави. Така тенденція зародилася в
наших селах досить давно. Перша хвиля таких рухів на теперішній території
Виноградівського району припадає
на початок першої світової війни, коли значна частина
жителів нашої краю вимушена була виїжджати на
заробітки в інші країни : Америку, Аргентину, Бельгію. Такі виїзди
носили законний характер і проводилися вони у правовому руслі того часу. В
еміграції населення заробляло гроші і
через певний час поверталося додому, за що потім купували землю та починали
господарювати. Займалися вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом,
відкривали малі мануфактури (підприємства), надавали найрізноманітніші послуги
населенню. І це, звичайно, позитивно впливало на фінансовий стан сім'ї, родини.
Після другої
світової війни тривала, навіть, політична міграція. Відчуваючи небезпеку, яку
могла завдати комуністична система, досить багато людей вимушені були полишати
рідні домівки і переховуватися на
чужині. В основному в цей період таємно переходили кордон також і ті, хто
співпрацював із окупаційним фашистським
режимом, а також - підбурені єврейськими сіоністами, хто хотів прилучитися до
створення своєї давньої батьківщини -
Ізраїлю. Повернувшись із німецьких концтаборів, місцеві євреї уже не змогли
знайти своє майно, бо воно було
пограбоване сільськими активістами та
чиновниками або націоналізоване. Тому більшість їх подалася на Обітовану землю. Відомо, що все
це проходило таємно,бо офіційно таке робити не дозволялося. А люди в той
час йшли на ризик, а , може, і на
смерть.
Особлива
трудова міграція почалася у наших селах зразу після закінчення другої
світової війни. Возз'єднане Закарпаття
із Україною стало великим резервом трудової сили для багатьох республік СРСР.
Жителі нашої області відбудовували
Донецьку , Луганську області, Сибір, Казахстан. По всіх республіках колишнього Союзу трудилися наші земляки. Про
роботу за кордоном ніхто і не мріяв. Бо
на варті радянської системи вірно стояли її правоохоронні органи і справно
«душили» такі наміри. Будь - який виїзд за кордон контролювався, а населенню
дуже важко видавалися закордонні паспорти. Зате місцеве населення мало
можливість вільно їздило по всіх республіках і там будувало та
відновлювало заводи та фабрики , займалося вирощуванням сільськогосподарської
продукції. Додому заробітчани привозили
зерно та ліс, зароблені гроші , які здавали на зберігання до державного
банку. Така існуюча система у питанні міграції дала свої
результати і нині. У деяких селах переважна більшість трудового населення
займаються лише виїзними заробітками.
Зиму пережили , а весною подаються у світ за очі. І так триває з року в рік.
Серед таких заробітчан зустрічалися і неперевершені спеціалісти, роботу яких
високо цінили не лише фінансово, але й морально. В с. Черна на Виноградівщині проживав чоловік, на прізвище Плиска , і одну із
новозбудованих вулиць в Сибірі назвали в
честь нього.
Як Україна
стала незалежною державою, великі можливості відкрилися для тих, хто прагнув
піти на заробітки за кордон. У перші роки незалежності на Закарпатті
поширювався рух до Америки, де можна було непогано заробити і потім заснувати свій бізнес. Жителі села Хижа
Виноградівського району перевершили усі рекорди в цьому русі. Як тільки вони не
добиралися до Америки: пливли , летіли, піддавалися обману та шахрайству. Але в
кінцевому рахунку досягали своєї мети. Сьогодні більше сотні хижанських сімей
працюють у цій демократичній країні , а їх діти навчаються у вузах та школах.
Дехто настільки вписався у життя цієї країни, що вже має її громадянство.
Переважна
більшість нашої молоді нині опинилася без можливості знайти роботу
вдома та працевлаштуватися. Тож і поширюється серед них прагнення
працевлаштуватися за кордоном, а також отримати паспорт угорського,
румунського, словацького, чеського громадянства. Приклад у цьому плані вони
беруть від наших законодавців та державних керівників, бо в кожного з них у
кармані щонайменше два документи на громадянство інших країн. І дуже смішно
виходить, що ці люди керують ,творять закони для нашого суспільства, яких вони
не дотримуються. Поки верхи домовляються
про безвізовий рух до Європи, молодь уже
вирішила цю проблему. Вони мають на руках усі необхідні папери та документи на
це. Тож через консервативний підхід і неоперативність нашої дипломатії до цієї
проблеми, її беруть в руки люди із тіньових структур і вирішують по - своєму. А
держава при цьому опиняється в програші. І це при наявності великої кількості
державних структур, які повинні би цим займатися і запобігати цьому. Поки ідуть
дискусії в суспільстві про наміри
змінити законодавство в цьому плані – до Європи вже пішли найпідприємливі,
смілі та хитрі. Люди обминули наші
закони і тепер лише спостерігають за цим абсурдом , що проходить у суспільстві.
Та най боляче те, що при таких підходах
до такої важливої справи, втрачаються
національні цінності у свідомості молоді
і вона надалі масово піддається міграційним процесам .
В.В.Івашко,
житель с.Черна
Символіка
місцевої громади – її зрілість
У
європейському цивілізованому світі склалося так, що кожна сільська громада має
свою символіку: герб, прапор , гімн. І тільки тоді , при наявності цих
символів, можна говорити про зрілість
самої громади. Дані стандарти масово запроваджувалися в закарпатських селах ще
у 19-20роках минулого сторіччя. Але
зустрічаються і такі села, де місцева геральдика була прийнята значно раніше.
На сьогодні
серед 32 сільрад Виноградівського району тільки у 12 наявні свої місцеві герби
та прапори. А гімни – у 2 селах. Деякі громади загубили свої символи в
історичному часі і вони лежать в архівах, доступ до них зробили чомусь
обмеженим. Миритися із таким станом справ у цьому питанні не можна, бо Україна
вибрала європейський шлях розвитку, а там громад без своєї символіки немає.
Чому сьогоднішні працівники органів місцевого
самоврядування досить холоднувато підходять до цього питання? Складається таке
враження , що і районна рада при такій великій кількості штатних працівників
ігнорує дану проблему. Собі затвердили герб та прапор, а селам забули
рекомендувати зробити так само і виділити їм
необхідні кошти на це. Така ситуація з цим питанням свідчить про те, що
керівники районних та сільських органів місцевого самоуправління не розуміють
суті Європейської Хартії місцевого самоврядування.
Історія Виноградівського району цікава і дуже своєрідна в питанні геральдики. Часті
зміни суспільно – політичного устрою в краї, залишали свій слід на гербах та
прапорах. І навіть був час, коли на це було накладено табу. Та , навіть, велася
відкрита пропаганда про заборону використання місцевої символіки. Із минулого
відомо, що майже кожне село мало свій герб, прапор . Територiя району
часто переходила від одної держави до іншої і при таких
складних обставинах змінювалися власники Королiвського та
Виноградiвського замкiв , а також
часто мінялася існуюча геральдика, і при цьому губився набутий досвід у цій справі, не все нав’язане і запроваджене політичними обставинами в краї сприймалося мiсцевим населенням. Відомі випадки, коли прості люди
вороже сприймали родинну геральдику нових власників замків та маєтків, а також
держав.
Досить
велика кількість архівного матеріалу нашого регіону, що стосується місцевих
символів, опинилася сьогодні у сусідніх країнах: Угорщинi, Румунiї, Словаччинi, Чехiї, Австрiї i доступ до
них для більшої кількості жителiв району
обмежений. Відповідні наші державні та наукові установи, що повинні турбуватися
про те, щоб їх хоч фотокопії були доступні для користування , мовчать , і таким
чином не хочуть піднімати та вирішувати
дану проблему . А громадяни тим часом вдаються до послуг приватних структур і
значні кошти , витрачені на це, опиняються невідомо де. Саме сьогодні досить багато мешканців району шукає в архівах
підтвердження родинних зв’язків та дані про дідусі та бабусь, щоб одержати візи
до Європейського Союзу або виготовити паспорт закордонного угорця, румуна,
поляка. Був час, коли всі архіви місцевих органів самоврядування
зберігалися у селах і дану послугу можна
було одержати за місцем проживання. Та з приходом до влади комуністичної
системи в нашому краї, ці цінні документи було в примусовому порядку забрано і
здано на зберігання до Севлюша, Берегова, Ужгорода. І що цікаво, що влада не
залишила без уваги і церковні архіви, де зберігалися записи одружень ,
народжень, смертей за 600-800 років. Вони
також були вилучені. Час вимагає того , щоб до сільрад повернути усі ці архівні матеріали з обласного архіву та
ДРАЦСу , якщо не оригінали, то хоч копії в електронному варіанті, бо туди вони
були забрані насильно радянською владою і таким чином заховані від
громадськості, а там, з часом , деякі довелися до знищення та втрати . Якщо об’єктивно підійти до цього питання , то
багато цих документів є власністю низових громад, що незаконно присвоїли собі в
архівних відділах району та області, а тепер при
знятті копії з них необхідно платити значну суму, а також просити відповідного
дозволу на таку послугу. Така ще радянська практика у цьому питанні не
співпадає із європейською. Час вимагає того, щоб при сільрадах протягом
тривалого періоду, а може і постійно, зберігалися
усі рішення ради, а також актові записи про народження , одруження та смерть .
Лише при таких обставинах можна буде говорити про децентралізацію влади та
запровадження європейських стандартів у життя. Це буде справжня реформа в низових органах місцевого самоуправління,
що відповідатиме потребам народу.
Місцева символіка повинна використовуватися
на території громади на рівні з державною. Ці символи повинні висіти на
почесних місцях у школах, дитсадках, клубах, бібліотеках, органах
самоврядування. Не треба боятися при цьому місництва або прагнення до
федералізації. Від цих політичних штампів народ далекий. Любов до великої
Батьківщини повинна починатися із любові та поваги до того місця, де ти народився та живеш. В
цьому плані хороший досвід мають угорські села
нашого району, які підтримують партнерські стосунки з угорськими
установами та громадськими організаціями, бо ті надають їм інформаційний
матеріал по геральдиці та фінансову допомогу на виготовлення місцевих символів.
Гірші справи із символікою в українських селах, бо на це чомусь в
держадміністрації , райраді та
деяких селах не дуже звертають увагу. Тож такий підхід до місцевих
символів громад говорить проте, що до європейських стандартів у системі державного управління нам ще далекувато.
В.В. Івашко, сільський
голова с.Черна
.
Немає коментарів:
Дописати коментар