Краєзнавча сторінка


Бабусине ремесло

                                                     

                                          Кросна забувати не можна



                                  Фото агіткульт бригади с.Черна
(1970 рік)






                                                           У К Р А Ї Н А
ЧЕРНЯНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА  ВИНОГРАДІВСЬКОГО РАЙОНУ
ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ
п’ятнадцята сесія УІ скликання

Р І Ш Е Н Н Я

від 16 вересня  2013 року  №  204
                     с.  Черна                  

          Про затвердження символіки                               села Черна

         Враховуючи велике суспільно-політичне значення символіки в утвердженні місцевого самоврядування, з метою виховання у жителів села почуття патріотизму, гордості за своє село, керуючись статтею 22 та пунктом 49  статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», заслухавши інформацію сільського голови Івашка Василя Васильовича, Чернянська сільська рада

В И Р І Ш И Л А:

1.     Затвердити символіку (герб і прапор) села Черна (графічні зображення додаються на додатку 1) .
2.     Вважати, що герб та прапор села Черна є його символами, тому їх зображення вимагає шанобливого ставлення.
3.     Затвердити  гімн села Черна (додаток 2) .
4.     Затвердити  Положення про порядок використання символіки села (додаток 3).



Сільський голова   Івашко В.В





Додаток  2
до рішення пятнадцятої сесії
сільської  ради УІ скликання від 11 вересня 2013 року
№ 204


ГІМН   села ЧЕРНА


Слова : В.В.Івашко
Музика : Р.В.Плиска


Ніє села, гі куй Черна,
Файного на світі,
Всім чернянцям – щастя й долі
І многая літа.
            
             Село наше дуже файне,
             Серцю мені миле.
             Ко проживат в нашуй Черні,
Життя му щасливе.


                                 Зображення  герба села Черна




Зображення  прапора села Черна



                           ЛЕГЕНДА ПРО БОТАР - ПОТІК

Давним – давно серед нашого села була велика яма. Над нею кожен день пролітав чорний дванадцятиголовий змій. Недалеко від тої ями жив багатий чоловік, а в нього була гарна дочка. Змій, побачивши  дівчину, закохався в неї. Через деякий час він випив у селі всю воду. Дівчина, щоб урятувати село, кожного дня ходила до того чорного змія і просила, щоб повернув людям воду. Вона змушена була розважати шарканя різноманітними танцями. У неї був наречений. Одного разу хлопець пішов у володіння змія. Взяв із собою золоту шаблю і закохався. Дівчина була там, а коли  змій захопився танцем красі , юнак вийшов раптово зі схованки і відрубав йому одну голову. Звідти потекла вода. Поступово були відрізані інші голови змія, з яких вода потекла потічками через село. З того часу вода тече село і зараз. Пізніше цей потічок назвали  Ботар.

       ЗАПИСАНО ВІД ПИНТІ МАРІЇ ЯКІВНИ

                                           ГОСТРИЙ ГОРБ

У нашому селі є мальовнича гора, яку всі називають Гострий Горб. З цією горою пов’язано дуже багато спогадів. Розказують, якось розгулював у цих лісах Пинтя зі своїми друзями. А в них були повні бесаги золота, яке хлопці заховали і пішли до дівчат до Велятина. До жителів села дійшла звістка про золоту скарбницю Пинті, яку закопав він у горі. Вночі таємно ходили люди копати цю місцевість, щоб знайти це золото. Багато років тривали пошуки, але все марно.
  Ще розповідають , що люди підкопали гору так, що вона стала схожа на гострий горб. Через це називається Гострий Горб.

ЗАПИСАНО ВІД ЧОНКИ ПЕТРА  ІВАНОВИЧА


                                     ЛЕГЕНДА ПРО ЗОЛОТІ КОПІЙКИ

Cтарі люди розповідають, що в урочищі Финтино є велика яма, з дна якої веде прохід у печеру. Колись у наших місцях було дуже багато опришків, яких пани називали злодіями. Бо вони нападали на них багатих і відбирали гроші, золото. Все награбоване ховали у тій печері. Там була велика залізна скриня. Опришки мріяли наповнити її коштовностями і роздати бідним. Та хтось засипав дно ями камінням. І тепер люди бояться ходити біля цього місця. Рівно опівночі звідти б'є вогонь і чути дзвін золотих копійок.

ЗАПИСАНО ВІД ІВАШКО ГАННА ІВАНІВНИ


                                  ЯК БІДНИЙ ЧОЛОВІК СТАВ БАГАТИМ

Було це в одному селі. Один чоловік мав п'ятеро дітей і жив дуже бідно . Жінка його померла, і було дуже важко годувати сім'ю. Поряд з ним жив сусід - богач, який не знав, де дівати гроші. Прийшов до нього бідняк  і скаржиться:
-         А ти не спи вночі, - каже той, - і будеш багатим.
Бідняк так і зробив. Як почало темніти, вийшов на подвір'я і роздивляється.  Недалеко від нього було поле, засіяне пшеницею. Дивиться він і бачить, що люди несуть із поля пшеницю, аж йойкають. На другий вечір він пішов на поле і теж приніс зерна. Так і робив він до того часу, поки не виніс весь урожай.

ЗАПИСАНО ВІД МУШКИ МАРІЇ ІВАНІВН


Збережена чернянська самобутність в «Імпасто»
 Відкриття в «Імпасто» етно-виставки «Збережена самобутність» стало справжньою культурною подією Виноградівщини. Організатори презентували цікаві експонати з фонду сільського музею-майстерні с. Черна, яким керує Василь Івашко і мали на меті – продемонструвати широкому загалу свою неповторну чернянську самобутність, що визначена їхніми пращурами – волохами, показати велич і красу народного мистецтва, привернути увагу до автентичних цінностей, до історії свого роду.
Як кажуть, уже з самого порогу, одразу поринаєш в особливий світ – домотканих покрівців і файних тайстринок, вишиваних скатертин і рушників, предметів побуту і волоського одягу, а ще пахощів смачних наїдків…
Основними експонатами виставки стали понад шістдесят зразків домотканих доріжок створені народними майстринями с. Черна. Зокрема, тут вперше представлені вироби народного мистецтва з приватних колекцій родин В.В.Івашко і Т.О. Тотар, фонду сільського музею-майстерні, роботи народних майстринь А.І. Івашко, М.І. Баник, Т.І. Густі, М.І. Громовчук, М.М. Лемак, М.О. Плиска, І.І. Росоха, І.А. Чонка. Як влучно підмітила, відкриваючи виставку, керуюча «Імпасто» Валентина Костьо, кожен смугастий тканий виріб, немов живописне полотно художника, в якому зашифровані абстрактні лінії, загадкові орнаменти та геометричні елементи, що передають особливу унікальну ауру, бо зроблені жіночими руками ткаль-трудівниць.
Донедавна такі покрівці прикрашали кожну оселю. Та й зараз у багатьох сільських хатах вони не лише зберігаються, а й використовуються у побуті. Зізнаюся, я й сама маю декілька килимків, які мені виткала моя мама. Але, на жаль, не в кожному селі збереглася технологія їх виготовлення. Саме завдяки фанатичній любові Василя Івашка до свого отчого краю, його народних традицій і звичаїв, ткацтво у Черні не тільки відродилося, а й стало його родзинкою, яка привертає увагу туристів і численних гостей. Вони не лише охоче спостерігають за роботою народних майстринь, а й із задоволенням купують їхні вироби, щоб прикрасити свої сучасні помешкання.
Не дивно, що відкриття експозиції чернянських покрівців зацікавило багатьох шанувальників народної творчості – від відомих знавців мистецтва і до пересічних громадян.
– Я хочу щиро подякувати організаторам і майстриням села за таку чудову виставку, від перегляду якої отримав величезне задоволення. Всі роботи представляють невичерпне джерело своєрідності і самобутності нашого краю. Дійсно, збереження наших народних традицій, культури і звичаїв, – це надзвичайно важлива річ. Так званий «волоський кущ», куди входять Черна, Хижа, Новоселиця, завжди вражає не лише своєю неперевершеною природою, особливою кухнею, а й щирими і хлібосольними людьми, котрі зберігають і шанують традиції прадідів, нашу самоідентичність, що заслуговує на велику повагу і, звичайно, нашу підтримку, яку будемо намагатися надавати. З нагоди такого чудового свята, яке ви нам організували, дозвольте вручити подяку районної ради за активну громадську позицію, збереження культурних традицій краю, особистий вагомий внесок у розвиток територіальної громади села Черна завідувачу музею-майстерні Василю Івашку, – наголосив у вітальному слові голова виноградівської районної ради Віталій Любка.
«Приємно, що в «Імпасто», дійсно, свято нашого рідного села і його працьовитих людей, – сказав Чернянський сільський голова Михайло Чонка. – Багато років усі ці роботи, які ви зараз бачите, зберігалися у скринях наших мам і бабусь, а є, на жаль, такі, що назавжди втрачені. Величезна подяка Василю Івашку за те, що він робить важливу справу і відкриває це надбання для широкого загалу, а головне – воно буде збережено для наших майбутніх поколінь».


Любов Токач





Нариси історії c.Черна – Чорна, Чорнотов
Село розташоване за 15 км від районного центру і в 5-ти км від залізничної станції Королево. Існує красива легенда, чому село назвали Черною.
Були часи, коли пани знущалися з селян. Люди робили на них, не покладаючи рук, за крихту хліба, а їх діти ходили босі і голодні. І так з року в рік. Та якось з’явився в тих часах один молодий пан, якого звали Чорний, бо був чорнявий. Він агітував людей, щоб ішли до нього на роботу. Знайшлися такі, що повірили панові і стали його наймитами. У нього були кращі оплата і відношення до людей. Тому все більше люду напрошувалося до нього. А дехто перебирався на землі пана Чорного, котрий дозволяв їм будуватися. Мало-помалу виросло село довкола маєтку Чорного, яке назвали на честь свого пана - Чорна.
Красивий міф, але більш правдоподібною є версія про те, що назва села походить від слов’янського слова чорна – CSRNA,CSERNA – чорна, темна, друга частина складного слова «тов.» – угорське слово – вода, озеро. В цілому, його можна перекласти як чорна вода, чорне озеро. В 1773 році слов’янська назва Черна, Петров в угорський період назвав його Чорна.
Під час панування в Угорщині Арпадовичів (896-1305 рр) згадки про село Черну не зустрічаємо. В історичних джерелах село Черна згадується в королівській грамоті за 1351 рік як село, належне до замку Нялаб.
Перекази свідчать, що у Черні греко-католицька парохія була заснована дуже давно. Про чернянську дерев’яну церкву, яку прихожани побудували собі, письмову згадку залишив єпископ Мукачівської єпархії Михаїл Мануїл Ольшавський (1743-1767). Він, згідно з розпорядженням імператриці Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року, відвідав у 1751 році всі парафії Угочанського комітату. Про кожну з них написав детальні протоколи. Про село Черну залишилися такі його записи:
«Парохія Черна. Це село адмініструє парох новоселицький, де тепер священиком є Іоан Горзов… Газдів є 16, дають по віку (віко – одиниця виміру зерна, кошик місткістю 25-30кг) кукурудзи і один день роботи… Проти священика нічого не мають. Баба присяжна (повитуха) - є. Дяк ніякого участка не має і нічого йому не платять. Вільного церковника нема, тому звоніння не було. Село є власністю Сигізмунда Перені. Церква: дерев’яна, дранкою покрита, з вежею. Невідомо ким була благословенна, знаходиться в доброму стані. Євхаристія зберігається в дерев’яній коробці, досить чиста. Чаша з приналежностями металічна… Дзвони два, тепер благословенні. Посвячена святому Михаілу. Книги церковні всі.»
Результатом всіх візитацій єпископа стало звернення до імператриці Марії-Терезії з проханням втілити в життя привілейну грамоту короля Леопольда І від 1692 року, згідно якої священики звільнялися від кріпацтва і прирівнювалися у правах до латинського духовенства. Цією ж грамотою землевласники зобов’язувались виділяти земельні ділянки для будівництва шкіл і церков.
Все це зустрічало опір з боку дворянства і землевласників. Незважаючи на добрі наміри імператриці, справа і надалі гальмувалася. Так, спеціальна державна комісія 13 квітня 1775 року про село Черну відзначала:
«Черна є філією парохії села Новоселиця і парохія тут заснована з незапам’ятних часів. Церква дерев’яна, стара, побудована парохіянами з міцних брусів і не потребує ніякого ремонту.»
Єпископ Мукачівської єпархії Андрій Бачинський уклав договір із заступником голови Угочанської намісницької ради графом Павлом Фештетичем (1729-1782), згідно з яким держава брала на себе зобов’язання надати матеріальну і грошову допомогу на реконструкцію і ремонт старих та будівництво нових церков. В селі Черна першим здобутком цієї угоди стало те, що в 1846 році була побудована школа з однокласним приміщенням.
Будівництво нової кам’яної церкви у селі розпочалося значно пізніше. 20 листопада 1892 року відбулося посвячення новозбудованого храму, проводив його о. Василь Воленський. Будівництво церкви стало реальністю тільки завдяки організаторським здібностям і самовідданій праці пароха о. Василя та жертвоприносящих і працьовитих вірників. Багато зусиль до спорудження церкви доклали куратори Василь Регеці, Василь Кіфор, родини Кіфорів, Регеціїв, Чонків, Лобалів, Плисків, Барничків, Івашків, Тудовшіїв і Баториків.
Із шематизмів видно, що до 1693 року Черна була самостійною парохією, а в 1775 році згадується як філія парохії села Крива, а з 1811 по 1921 рік – філія села Новоселиця. Останнім священиком перед забороною греко-католицької церкви був Володимир Попович (1941-1949), який 22 лютого 1949 року перейшов у російське православ’я, без згоди вірників перевів церкву і їх до російської православної церкви. Пізніше за це був переведений на більш престижну парохію у Королево.
Церква залишилася в користуванні православної громади і після легалізації греко-католицької церкви. Громада цієї конфесії була зареєстрована в 1991 році.
Зрозумівши, що надії на повернення церкви в їхнє користування є марними, греко-католики вирішили побудувати собі нову церкву. Освячення наріжного каменя, хреста і ділянки під будівництво нової церкви Введення в Храм Пресвятої Богородиці провів владика Мілан Шашік 9 грудня 2007 року. Керував усіма роботами тодішній парох громади о. Степан Федорко.
Однією із найважливіших турбот було фінансове забезпечення будівництва храму, який спроектував архітектор Василь Черкун. Допомогла німецька благодійна організація «Церкви в потребі», райдержадміністрація, ПМК-78, Агрошляхбуд, управління осушних систем. А все ж основними спонсорами були вірники села, всі греко-католицькі громади Мукачівської єпархії. Робота велася із завзяттям.
Недаремно Черна славиться своїми будівельниками. Майже всі роботи виконані місцевими майстрами. Бригадиром, двигуном усієї роботи був уже покійний Іван Рацин, йому допомагав Юрій Богаш. В цілому всі будівельники заслуговують найвищої похвали, завдяки їх невтомній і якісній роботі виріс за три роки красень храм, який ні в чому не поступається старому.
Храм 21 листопада 2010 року освятив владика Мілан Шашік. Частину оздоблювальних робіт, зокрема, іконостас вирізьбив о. Тарас Бурлака, який зараз обслуговує громаду. Церква має чотири дзвони (500, 350, 120 і 60кг). Їх закупили сім’ї заробітчан: Філеї Наталія і Василь, Баторики Ганна і Михайло.
Є в Черні громада «Церква Живого Бога». Свої богослужіння проводять в орендованому приміщенні. Громаду офіційно зареєстрували в 2000 році. Хоч її вірники з’явилися в селі ще в 1920-х роках, під час чехословацької доби. Пастором служить Татач Іван Іванович.Допомагають йому диякон Сакалош Петро Павлович.
В березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада.
Під час препису населення в 1921 році в Черні в 194 будинках проживали 838 мешканців, в т.ч. 394 чоловіків та 444 жінок. За національністю були 1 чехословак, 702 русини, 16 угорців, 117 євреїв; за віросповіданням - 11 римо-католиків, 707 греко-католиків, 1 протестант, 2 православні, 179 іудеїв. За селом стояла одинока хата - хутір Дуброва.
У роки гортівської Угорщини М.В. Дербак таємно зберігав у себе червоний прапор. Чернянські патріоти- комуністи В.І. Сідей і Ю.М. Плиска розповсюджували листівки, забезпечували паспортами радянських розвідників. Після зміни режиму в 1944 році 42-х чоловіків мобілізували в Червону армію, 17 із них загинули.
Після Другої світової війни в селі був утворений колгосп ім. Чапаєва, який в 1960 році влився в колгосп ім. Шевченка, який, в свою чергу, в 1976 році був реорганізований у радгосп-завод. В селі було відділення цього радгоспу. За ним було закріплено 1070га сільгоспугідь, в т.ч. 212га орної землі, 188га садів, 152га виноградників. Були розвинуті садівництво, виноградарство і тваринництво м’ясо-молочного напрямку.
Була в селі і дослідна станція радгоспу, на землях якої проходили апробацію 40 сортів винограду, з метою вивчення, який з них краще плодоноситиме в місцевих умовах. Потреба в ній відпала під час горбачовської боротьби з алкоголізмом.
До 50-ти чоловік були зайняті в Хустському лісгоспі. Працювала пилорама, яка випускала дубові клепки для виготовлення бочок.
Після приватизації радгоспу і розпаювання майна майже 400 чоловік отримали земельні паї, на яких вирощують полуницю і ранню городину. Все більших масштабів досягає їх вирощування за новітніми технологіями. Почали інтенсивно саджати плодові сади. Багато людей поповнюють свої бюджети збиранням і продажем на ринку грибів, дикоростучих шипшини і ожини. Черна є основним постачальником на місцеві ринки кизилу, на околиці села знаходяться близько 10га його плантацій.
Зараз у селі проживає 2221 чоловік, більшість із них змушені займатися заробітчанством.
Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.

Немає коментарів: